Йой, си сподобав ми Ваш аналіз «популярності» регіоналів, пане Сергію! Я думаю (на додаток сказаного), що багато з них добре знайомі з методами вічно живого ще й донині у Росії Лєніна — саме всі ці ознаки були притаманні і його більшовистській банді!
> Щойно усвідомила, що маю бути теж на сьомому небі, що мене ще не вигнали з університету за таке чи що моїх друзів ще не розстріляли за те, що роблять вони…
Ну, як казав Висоцький, «скажи еще спасибо, что живой»! Думаю, він мав рацію. І кулемет теж.
Я згідний з Вами: дійсно, «за вікном 21 століття, а живемо ми, як за царя Гороха» (с) Кіт Матроскін.
Бачив я і людські гуртожитки, коли був на стажуванні у фінському містечку Куопіо (за населенням — як Кіцмань, за площею — як Коломия). Ніяких тобі вахтерів, тарганів, розламаних ліжок, сусідів, ласих до твоїх харчів! Просто маленькі однокімнатні квартирки в котеджах з усіма зручностями. Такий собі тризірковий готельчик ))) Мрія! Але чому ж ми, українці, така давня і культурна нація, не можемо зробити мрію реальністю? Вчора нам Ющенко заважав, сьогодні — Янукович, а завтра хто? Певно, ВВП )))
Хто хоче зробити життя кращим — шукає засоби, хто не хоче — шукає причину. А взагалі, більшість уповає на старовинну слов'янську мантру «Шараприйди!» (повторювати перед сном 200 разів).
Пробачте за моє «старчєскоє брюзжаніє», але це, на жаль, правда!
Людоньки добрі, не жили ви в гуртожитках радянської доби! Да якби я мав таке ліжко навіть без матраса у московському ДУУЗИ («Дом учащихся учебных заведений искусств» — так називався наш гуртожиток на Хорошевському шосе), то був би на сьомому небі.
Коли я приїхав з канікул на 3-й курс (а мене «типу» поселили в кінці року, навіть кімнату виділили!), то мене поставили перед фактом, що «мєстов нєт», і ніякі хабарі не могли врятувати справу. Першу ніч переночував у друзів. Десь о 6-й ранку в кімнату увірвалася міліція і попросила пред'явити документи. На щастя, паспорт був недалеко. Інших гуртом забирали і кудись вели. Як я зрозумів — шукали лімітчиків (нелегалів тоді не було). Коли я повторно пішов до коменданта і запитався про кімнату, сказали, що «нєту». Я ще дві ночі переночував в іншому місці. Нарешті на 4-й день мені дали місце на підлозі, без ліжка в так званому «репетиторії» (маленькі кімнітки для занять студентів на музичних інструментах). В кімнатці доживав останні дні мексиканець Франсіско, він спав на матрасі на підлозі, а я пішов шукати собі ліжко. На одному поверсі знайшов сітку, на другому — одну спинку, на іншому — другу. Матрас мені через тиждень привезли. Вікно в кімнаті було розбите, і виходило на шумне шосе і залізницю. А на вулиці температура нижча 10 градусів, і це у вересні (ясно, що вікно я потім відремонтуав, як і двері, в яких замок регулярно заклинювало).
Не хочу розповідати про всі знущання від «братів-москалів»: ця вічно голодна публіка з російських провінцій регулярно розкулачувала українців та інших більщ-менш забезпечених студентів на продукти. Слава Богу, я мав підвищену стипендію і міг харчуватися в їдальні училища.
Крім цього, мене неодноразово переслідувала адмінкомісія на чолі із заступницею директора училища, яка грозилася притягнути до кримінальної (!) відповідальності, якщо я не звільню репетиторій, бо студентам ніде займатися. Саме цікаве, що, коли я переїхав до іншої кімнати (звільнилося місце), репетиторій ще півроку стояв зачиненим, а в сусідніх жили студенти.
Самою яскравою була кульмінація цього «свята». Коли я оформлював обхідний, комендант гуртожитку «повісила» на мене неіснуючу розкладушку вартістю 14 радянських рублів. Ясна річ, довелося заплатити…
Але все рівно я вважаю студентські роки найбільш яскравими, щасливими і творчими. Тим більше, що вчився я в московському Училищі імені Гнесіних.
Всі події, описані тут, відбувалися у 1989-1990- роках.
Ну, як казав Висоцький, «скажи еще спасибо, что живой»! Думаю, він мав рацію. І кулемет теж.
Бачив я і людські гуртожитки, коли був на стажуванні у фінському містечку Куопіо (за населенням — як Кіцмань, за площею — як Коломия). Ніяких тобі вахтерів, тарганів, розламаних ліжок, сусідів, ласих до твоїх харчів! Просто маленькі однокімнатні квартирки в котеджах з усіма зручностями. Такий собі тризірковий готельчик ))) Мрія! Але чому ж ми, українці, така давня і культурна нація, не можемо зробити мрію реальністю? Вчора нам Ющенко заважав, сьогодні — Янукович, а завтра хто? Певно, ВВП )))
Хто хоче зробити життя кращим — шукає засоби, хто не хоче — шукає причину. А взагалі, більшість уповає на старовинну слов'янську мантру «Шараприйди!» (повторювати перед сном 200 разів).
Пробачте за моє «старчєскоє брюзжаніє», але це, на жаль, правда!
Коли я приїхав з канікул на 3-й курс (а мене «типу» поселили в кінці року, навіть кімнату виділили!), то мене поставили перед фактом, що «мєстов нєт», і ніякі хабарі не могли врятувати справу. Першу ніч переночував у друзів. Десь о 6-й ранку в кімнату увірвалася міліція і попросила пред'явити документи. На щастя, паспорт був недалеко. Інших гуртом забирали і кудись вели. Як я зрозумів — шукали лімітчиків (нелегалів тоді не було). Коли я повторно пішов до коменданта і запитався про кімнату, сказали, що «нєту». Я ще дві ночі переночував в іншому місці. Нарешті на 4-й день мені дали місце на підлозі, без ліжка в так званому «репетиторії» (маленькі кімнітки для занять студентів на музичних інструментах). В кімнатці доживав останні дні мексиканець Франсіско, він спав на матрасі на підлозі, а я пішов шукати собі ліжко. На одному поверсі знайшов сітку, на другому — одну спинку, на іншому — другу. Матрас мені через тиждень привезли. Вікно в кімнаті було розбите, і виходило на шумне шосе і залізницю. А на вулиці температура нижча 10 градусів, і це у вересні (ясно, що вікно я потім відремонтуав, як і двері, в яких замок регулярно заклинювало).
Не хочу розповідати про всі знущання від «братів-москалів»: ця вічно голодна публіка з російських провінцій регулярно розкулачувала українців та інших більщ-менш забезпечених студентів на продукти. Слава Богу, я мав підвищену стипендію і міг харчуватися в їдальні училища.
Крім цього, мене неодноразово переслідувала адмінкомісія на чолі із заступницею директора училища, яка грозилася притягнути до кримінальної (!) відповідальності, якщо я не звільню репетиторій, бо студентам ніде займатися. Саме цікаве, що, коли я переїхав до іншої кімнати (звільнилося місце), репетиторій ще півроку стояв зачиненим, а в сусідніх жили студенти.
Самою яскравою була кульмінація цього «свята». Коли я оформлював обхідний, комендант гуртожитку «повісила» на мене неіснуючу розкладушку вартістю 14 радянських рублів. Ясна річ, довелося заплатити…
Але все рівно я вважаю студентські роки найбільш яскравими, щасливими і творчими. Тим більше, що вчився я в московському Училищі імені Гнесіних.
Всі події, описані тут, відбувалися у 1989-1990- роках.